ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ "УКРАЇНА"
Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації. Разом з тим мова це система слів. А "слово було на початку і слово було Богом". Цей аспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі, на жаль, не для кожного. У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово, так і розум, і Боготворця. Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію самопізнання, пізнання світу, пізнання Бога....
И
Олексій БРАТКО-КУТИНСЬКИЙПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ УКРАЇНИ. 
Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації. Разом з тим мова це система слів. А "слово було на початку і слово було Богом". Цей аспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі, на жаль, не для кожного. У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово, так і розум, і Боготворця. Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію самопізнання, пізнання світу, пізнання Бога.
У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова
розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна
структура зберігає свої особливості. [...] Почнемо зі слова "Правда". В українській мові цим словом позначаються два поняття - поняття права, закону ("Правда Ярослава", "Руська правда") і поняття істини. Слово це поєднує імена сонячного, чоловічого начала ("Ра") і жіночого, вологого ("Да"). За реставрацією О.П.Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас - вищий (небесний) закон. М.Я.Марр писав, - двозначність слова "правда" є рудиментом полісемантизму і характеризує українську мову мірою розвитку більш давньою, ніж інші індоєвропейські мови". Польський мовознавець М.Красуський у своєму дослідженні
коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх
основою є українська мова. [...]
Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів
лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка
у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією.
Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX
ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української
мови запозичена з інших мов. Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у
вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле,
неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх
культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного
словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі.
Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть
непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві,
американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так:
"...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою
навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба
могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна. Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої
думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й
усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово
"Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у
давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки
Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня
столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на
околиці України. Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу... Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву! Але хтось її дав... Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти"
годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні
виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна
"украяти" землю. Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. За своєю рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на "ї" - Україна. Однак у Шевченка часто зустрічаємо й первісний варіант наголосу: "Я так її люблю, мою Україну убогу...". Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої
традиції - "Україна" - означає буквально - "земля, виділена для нас із
загалу, відокремлена від решти", коротше - "наша власна земля".
Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін
"Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише
у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій
службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь. Колись
П.Куліш писав: "по-письменськи Мала Росія, а по народному Україна". У
словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з
давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали
князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською
землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі таки зміст: "земля, виділена нам Богом..."
Уривок з книги:
Олексій Братко-Кутинський. Феномен України. -
К.: Вечірній Київ, 1996. - 304с. Сторінки 64-67
|
