Золотий лев і золота дитина Фрідріха Ніцше
Останнє - ніщо інше, як символи четвертої стадії розвитку індивіда - "фази "абсолютного індивідуума", гуманістичної, самоствердженої людини, "містерії Вогню"....
Відновити привабливість національної ідеї серед креолізованих громадян України можна тільки через "тему сили" (Б. Пастернак; тієї самої "сили", котра для Пастернака є псевдонімом Божественної енергії… Божественна енергія (сила, тяга - на його мові), вимагає від особистості участі у спільній справі, в "артілі", в "хорі", у житті людства [Степанян Е.В., "Категории поэтического мышления Б. Пастернака", журн. "Вопросы философии", 2000, № 8, с.70]), "матеріалу та сили" (Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі), "сили та ірраціональності" (О. Сєдакова), виконуючи заповіт Фр. Ніцше: "… створити собі свободу для нової творчості - це може сила лева" [Ницше Ф., "собр. соч.: В 2-х тт.", М., 1990, т. 2, с. 19].
"…Лева, що символізує сонце, вогонь, ранок та Месію-Христа, Воскресіння, самозаглиблення, духовну силу. Крім того, п"ятий знак Зодіаку, страж Дерева Життя, в алхімії - знак золота та філософського каменя; уособлює солярний та місячний символізм…; дуже багатозначний у геральдиці - знак відваги, королівської маєстатичності, мужності, влади, земної сили та ін." [Плахотник Н., "Поезія Б.-І. Антонича", журн. "Слово і час", 1999, № 11, с. 57].
Український філософ В. Загороднюк так пояснює цей образ: "… розглянемо відому притчу Ніцше про три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і нарешті, дитиною лев. Витривалий верблюд, що нав"ючений тягарем тисячолітніх цінностей, поспішає у пустелю, однак у найсамотнішій пустелі дух перекидується на лева, хоче здобути собі свободу і змагатися з великим драконом за звитягу. Хто ж цей дракон, якого дух не хоче більше визнавати володарем і Богом? "Ти повинен", - так звати великого дракона. Усі цінності всіх речей вже створені і виблискують на його лусках. "Я хочу" не сміє більше існувати - вважає дракон. Навіщо потрібний духові лев ? Творити нові цінності - це й левові ще не до сили, але творити собі свободу для нового повернення - на це левова сила спроможна… Але хіба може дитина зробити те, що навіть левові не до снаги ?
Чому лев ще має стати дитиною ?
"Дитина - це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, перший порух, свята згода з усім. Так … для гри творення потрібне святе слово згоди - своєї волі прагне тепер дух, світ здобуває собі забутий світом…
Дійсно, "верблюд" раціоналізму має бути заперечений "левом" критичної філософії, який розтрощує цей тягар божевілля розуму. Таким "левом" духу власне і є філософія Ніцше. Хто ж претендує на роль ніцшеанської "дитини" як "першого поруху", "нового початку", "колеса, що крутиться саме собою", "власної волі духу"…? … Розмаїття філософських претендентів на цю роль навіть важко окреслити. Серед найбільш відомих і впливових відзначимо : "фундаментальну онтологію" М. Гайдеггера, "філософську герменевтику" К.О. Апеля і Г. Гадамера, П. Рікьора, "теорію комунікативної поведінки" Ю. Габермаса, "соціальну епістеміку" Е. Голдмена, С. Фулера, "анархізм" або "дадаїзм" П. Фейєрабенда, "раціовіталізм" Ж. Дерріда, "нередуктивний фізикалізм" Р. Рорті, "наративізм " Ж.-Ф. Ліотара, "номадологію" Ж. Делеза, Ф. Гваттарі тощо…" [ "Totallogy - XXI", Київ, 1999, с. 1з7-138].
* * *
Але чому "дитину" вбачати в концепціях епохи Постмодерну?
Думається, що швидше за все слід звернути погляд до реставрації Героїчного - "анти-Постмодерну":
"... Дитина, будучи на стадії протоіндивіда, борячись за незалежність, проти замкнутості симбіозу малятка, повторює Героїчний вік, котрий зруйнував первісну культуру і, знищивши гіпнократію (згоду про управління, основану на навіюванні),... встановила військову диктатуру" [Heard G. Five ages of Man: The Psychology of Human History. - N.Y., 1963. - P.11].
Героїчна, "дитинна" стадія розвитку індивіда , що самостверджується, протестує проти "спільно-усвідомлюючої людини" (coconsivus man), життя котрої повністю залежить від усних традицій, проти "містерії Землі" (ритуали поховання і воскресіння, спрямований на те, щоб вилікувати від травми народження і від нездатності до розвитку поза емоційних зв'язків з матір'ю, від прагнення до авторитаризму).
Героїчна епоха - це "містерія Води", ритуал занурення, катарсису, спрямованого на вилікування від параноїдної надреакції проти суспільства, від нестримного, рішучого, переростаючого в дурість вимоги показної незалежності, а також від прагнення створювати та очолювати політичні банди, що грабують суспільство, до котрого відносяться з призирством. В кому власне Фрідріх Ніцше (Теодорос із Наксосу, останній діонісієць) вбачав тілесну еманацію "дитини" духу?
Цю "золотаву змагу", без сумніву, він побачив (а потім пожалкував, що обманувся, бо виявилося, що лев лише змалів до банального кота) у Лу Саломе: "…їй 20 років, вона різка, наче орел, сильна як левиця, і при тому дуже жіночна дитина" (з листа до Пітера Гаста) [Гармаш Л., журн. "Ї", 2000, № 17, с. 81].
Це ж прозрів "вєрний ніцшеанец" Боря Бугайов (Андрей Бєлий) у "Подрузі Вічній" - Маргариті Морозовій [ Белый А., "Проблемы творчества", М., 1988, с. 527] як носительниці "сакралізованої фемінності" чи, власне, "фемінізованої сакральності" - євангельської "Жони, зодягнутої в Сонце", Королеви Ангелів (la Reina de los Angeles).
Можливо, хтось вбачатиме порятунок у поверненні до ще язичницької "фемінної сакральності" крітян (з їхнім культом Гери - Богині Змій), впротивагу привнесеній семітській традиції (фінікіянка Європа, матір Міноса, Радаманта та Сарпедона, яким бездітний верховний цар-жрець Астеріон передав владу над Заходом)…
На відміну від семітської звабливиці, індоєвропейська Гера - це "жінка тонкого світу", яка в іранській традиції називалася "фраварті", а в скандинавських сагах - "валькірією", тобто крилатою вогненною жінкою, яка веде загиблих героїв, дітей бога (Хеймдаля чи Дажьбога), у небесний рай - Гаротман або Вальгаллу [Дугин А., "Абсолютная Родина", М., 1999, с. 123].
Останнє - ніщо інше, як символи четвертої стадії розвитку індивіда - "фази "абсолютного індивідуума", гуманістичної, самоствердженої людини, "містерії Вогню". В ній ритуал повинен вилікувати від маніакальної депресії, навіяної третьою фазою "середнього індивіда" як регресу до "спільно-усвідомлюючого" в сенсі того, що в "містерії Повітря" на цьому аскетичному етапі знову домінує слухове навіювання (мета якого, у свою чергу, вилікування від шизофренії, що неминуче виникає від того, що людина, зіткнувшись з природою суспільства, що непіддається управлінню, та своєю власною природою, виникає відчуття безнадії та самоприниження).
У "містерії Вогню" досягається врівноваженої поведінки індивіда з тим, щоб він отримав знання про можливості своєї природи, про свої здібності, звільнився від переоцінки своїх можливостей, своєї індивідуальності, розкривається неістинність його уявлень щодо себе.
|
