Історія України

Протягом усієї історії існування запорозького козацтва питання землеволодіння завжди посідало головне місце.

Вже з часів Чортомлицької Січі у запорожців починає оформлюватись землеволодіння, запорозька економіка одержує свій розвиток на певній території. У ХYІІ ст. ця територія була важлива для традиційних галузей запорозької економіки: рибальства та полювання. Також увага приділялась місцерозташуванню відносно торговельних шляхів.

Після зруйнування Чортомлицької Січі та її перенесення у Кам"янку та Олешки запорожці не мали належних умов для господарства. Згідно митного трактату 1713 р. було проведено кордон між Ореллю та Самарою. Це позбавило козаків можливості продавати в Україні та Росії предмети свого господарства - худобу, продукти скотарства та рибальства, а також вивозити звідти хліб, тканини, зброю, металеві вироби та інші потрібні товари.

Ситуація не зазнала істотних змін і за станом на 20-ті рр. ХYІІІ ст. Так, у 1725 р. 22 квітня Катерина І дала інструкцію губернатору Азовської губернії, згідно якої росіянам та українцям заборонялось мати стосунки з запорожцями. Зокрема, у п.7 російським та українським купцям, які мали їхати в Крим та Туреччину "с незаповедными товари", а турецьким та кримським купцям, які йшли до російських міст дозволявся вільний проїзд, але заборонялося мати при собі запорожців

Перебуваючи під протекторатом Криму козаки сподівались, що татари не чинитимуть перешкод щодо розвитку господарства. І дійсно на початку свого перебування під владою Криму запорожці користувались різними земельними угіддями, не сплачуючи нічого зі свого скарбу до ханської казни. Проте поступово татари почали утиски запорозької економіки. Замість жалування січовикам дозволили брати сіль з Кримських лиманів, спочатку з меншим митом проти українських промисловців, а згодом і цей кримський хан забрав у запорожців Низ від лиманів до порогів та віддав цю територію ногайцям. Про це запорожці згадували у листі до хана Каплан-Гірея, коли відмовлялися привілей було скасовано, коли кримці довели, що запорожці під приводом вивозу солі особисто для себе брали її для українців і продавали з певним прибутком.Надалі залишатись під Кримьким протекторатом До того ж що піскувата земля Олешок не давала можливості випасати худобу, запорожці не мали права ловити рибу в Криму, право брати сіль не давало прибутку, бо запорожці були позбавлені права торгівлі

Таким чином, перебування на території підвладній Криму ставало невигідним для економічного розвитку Запорожжя. За таких умов постало питання про налагодження економічних стосунків з Гетьманщиною та Росією. Це було можливим за умов повернення під російський протекторат. Щоправда, П.Орлик намагався відмовити запорожців вступати у територіальні межі Росії. У своєму листі до них 23 квітня 1734 р. він вказував, що найкращі запорозькі угіддя по Самарі й по лівому берегу Дніпра належали за мирними договорами Туреччині, а правобережні землі належали Польщі. Гетьман ставив питання, де запорожці добуватимуть сіль, ловитимуть рибу та звіра, де матимуть пасіки та випасатимуть стада, бо, на його думку Москва не буде вести війни за ці землі з турками і татарами. У своїй відповіді запорожці наголошували на неприпустимості надалі перебувати під турецьким протекторатом, насамперед через економічні чинники, вказуючи, що на турецьких територіях зникали коні, вівці та товар, а татари відібрали у них степ від лиману до порогів, до того ж їм не дозволяли вільно ловити рибу та займатись звіриним промислом

Після повернення під російський протекторат у 1734 р. за запорожцями була закріплена певна територія, яка, щоправда, не мала чітких меж. Більш-менш чіткі були південні кордони, встановлені на підставі Бєлградського мирного договору з Туреччиною у 1739 р. Н.Полонська-Василенко надавала опис запорозьких кордонів по річках, зазначаючи, що північна межа була менш виразна

Січовий уряд з 30-х рр. ХYІІІ ст. розпочав заселяти Вольності. Водночас й російський уряд проводив колонізацію сусідніх територій, особливо після завершення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Січовики спочатку не приділяли належної уваги цим процесам. Так, ще у 1741 р. Кіш не відреагував, коли російський уряд віддав на поселення втікачам, що повертались на запорозьку територію коло устя р.Тясмін та на Дніпрі коло устя Орелі

Проте вже через кілька років запорожці мали претензії щодо вторгнення у їх володіння. Спочатку спостерігається більш-менш лояльне ставлення російського уряду до запорозького землеволодіння. Так, коли у 1743 р. мешканці Гетьманщини звернулись за проханням заводити господарства за р.Самарою, пахати землю та сіяти хліб, косити сіно, розводити худобу, бджіл, рибу та звіра, то їм в цьому було відмовлено, про що був виданий указ від 16 листопада 1743 р.

У подальших суперечках Коша з російським урядом ми зустрічаємо посилання на різні дані. Не мав чіткої межі й східний кордон, тому вже з 40-х рр. там почались суперечки з Військом Донським. Н.Полонська-Василенко відзначала, що саме на східній межі почалась боротьба за землі. Головну увагу привертали місця риболовлі, зокрема Азовські коси та ріки: Кальміус, Єланчик, Кальчик, Міус, Темерник. Це питання підіймалося у п.5 грамоти Єлизавети Петрівни від 23 серпня 1744 р., де згадується крім Азовського моря р.Міус й зазначається, що запорожці подали скаргу на донців ще у 1741 р. Межі 1742 р. були невиразні.

Розмежування 1746 р. не вирішило проблему. Після нього запорожці зобов"язувалися не входити до Єланчика, Міуса, Темерника, що впливало на обсяги рибальства. До того ж грамота Єлизавети Петрівни від 12 травня 1746 р. вирішує не на користь запорожців питання рибальства у Кубанських землях. У 1748-1749 рр. В Бахмуті працювала слідча комісія у справі претензій Військ Запорозького й Донського. У 1753 р. суперечки запорожців і донців продовжились.18 січня Донський отаман Д.Єфремов скаржився на запорозьких козаків Кальміуської паланки, які для рибної ловлі вступають до володінь донців та рибалили ще й в Кубанських землях, що належали Туреччині. Тому Єфремов вносив пропозицію, що б гетьман заборонив запорожцям під загрозою великого штрафу рибалити у володіннях донців та кубанців. Указом імператриці у червні 1753 р. наказувалось запорожців, які рибалили з Кубанського боку відправляти у Січ. Але ні укази, ні грамоти не вирішували проблем й питання тривалий час залишалось відкритим, а суперечки продовжувались й надалі.

Варто відзначити, що 9 ландміліцьких полків, окрім того що взяли частину території Гетьманщини, на південь взяли 30 верст запорозьких земель, а це були лукові землі на лівому березі р.Орелі

З 50-х рр. ХYІІІ ст. з новою силою розпочались суперечки Війська Запорозького за самарські землі. Своїм корінням вони йшли ще у ХYІІ ст., коли точилася боротьба за гирло р.Самари, де російським урядом до того ж було заладено Новобогородицьку фортецю. У 1736 р. ця боротьба поновилася з-за перевозів, що їх коменданти фортеці почали здавати чужинцям. З 1742 р. тут починають осідати мешканці українських полків, через що частину території було прилучено до Полтавського полку. Надалі основними опонентами запорожців з цього питання виступали Миргородський полковник Капніст та Полтавський - Горленко. Останній, взагалі, вважав, що Самарські землі треба у Війська Запорозького відібрати.

Про це йшлося у листі Єлизавети К.Розумовському від 14 лютого 1753 р. у відповідь на подання козаків, що вони з давніх часів володіли лісовими, степовими та іншими угіддями по р.Самарі.

Гетьману належало з"ясувати це питання, а стосовно самарських земель зазначалось: "... буде они подлинно запорожцам принадлежать, то самарцам в них мешаться запретить...", з посиланням на Сенатський указ Генеральній військовій канцелярії від 23 серпня 1744 р. Щоправда, вже 11 жовтня гетьман канцелярії припис, де йшлося про розмежування між Військом Запорозьким та старосамарцями із слідством, які землі кому належать.

У червні 1752 р. точилася переписка з приводу розмежування Самарських земель. Богородицькі жителі писали про наїзди на сінокоси й крадіжку сіна з боку запорожців та просили ордерів гетьмана та кошового Я.Ігнатовича, з наказами "покуда принадлежащіе здавна к городу богородичному угодія, поля, лес, сенокосы и рыбные ловли к точному знанію показаны будут потом Богородицким обывателем ни в чему как в лесе, в пахотном поле, сенокосах и пр. угодиях" від запорожців перешкод не робилося. Cамарський полковник Корній Таран у листі від 6 липня 1752 р. до майора Новосіченського гарнізону скаржився на його команду, яка на чималій запорозькій території косить сіно і дозволяє це робити Богородицьким жителям. Він посилається на імператорську грамоту від 20 вересня 1743 р. де у п.16 зазначалось: "будучим при Сеченском гарнизоне штап и обер-офицерам и солдатам в сенокосніе войсковіе запорожскіе вольности самовольно не вступать..."Суперечки мали довготривалий характер. В реєстрі претензій серед збитків, яких зазнали військові поселенці від козаків Самарської паланки можна побачити і сіно, і вулики і худобу . В цей час на Запорожжя йде українське населення, що протирічило урядовим інтересам. 22 листопада 1753р. К.Розумовський наказав висилати переселенців з суміжних полків. Проте запорожці не надто прагнули виконувати це розпорядження, й 3 жовтня 1754 р. гетьман повторив наказ щодо заборони приймати українців у запорозьких Вольностях

У 1754 р. суперечки запорожців з мешканцями полтавського полку продовжились. 23 серпня Самарський полковник Матвій Шкура писав Я.Ігнатовичу, про пригін восени жителями Полтавського полку рогатої худоби та овець до самарських козаків та селян на зимівлю. Кіш заборонив без спеціального дозволу випасати худобу в Самарській паланці. Проте це не зупиняло мешканців українських полків. Наприклад, Самарський полковник повідомляв, що 2 жителі Полтавського полку, накосивши сіна від"їхали до своїх домівок. За силою наказів кошового цим обивателям заборонявся сінокосЦі суперечки зайвий раз свідчили про родючість запорозьких луків, особливо, якщо казати про Самарську паланку.

Наступні територіальні суперечки були пов"язані із заснуванням на прикордонних землях сербських поселень. П.Іванов відзначав, що у грамоті Єлизавети Петрівни від 15 грудня 1744 р. привертає увагу визнання за запорожцями безперечного права власності на північну частину земель, відведених пізніше під Новосербське поселення. Отже, частину території віддали під Нову Себію, поселення якої очолив Хорват. 8 серпня 1754 р. вийшов указ про поселення генерал-майорів Шевича та Прерадовича за Бахмутом. Для поселення надавались такі території: від Бахмуту через верхів"я р.Сенжаровки й до верхів"я р.Міусу та Білої, а від неї до Лугані. Від запорожців вимагалося, що б "в том поселении нималейшего помешательства и новопоселяемым людям никаких обид чинено не было", а якщо у козаків виникнуть якісь суперечки з сербами, то їх належало вирішувати через гетьмана

Одночасно з сербами виникло поселення Новослобідського козачого полку. До цього територіального утворення відійшли землі між рр. Домоткань та Самоткань, тобто територія Бугогардівської паланки. Ця територія була найбільша з-поміж тих, які відбирались у Війська Запорозького. Одразу ж за ці земелі почалась жорстока боротьба. Саме з мешканцями цього полку виникали різні сутички, а до російських урядовців постійно надходили скарги про пограбування майна. У свою чергу, запорозькі зимівники стояли на перешкоді колонізаційних процесів Російського уряду.

Питання територій Військо Запорозьке намагалося вирішувати не лише через збройні сутички, а й мирним шляхом. Для цього питання про землеволодіння підіймали перед російським урядом під час відправлення запорозьких депутацій до Петербургу

Вперше на урядовому рівні питання захоплення теритрій запорожці підняли, коли відправляли депутатів до Петербургу на чолі з Д.Стефановим у 1755 р. Робота цієї депутації вже розглядалася автором. У цьому контексті слід звернути увагу на кілька листів К.Розумовського в Кіш. 7 жовтня 1755 р. він повідомляв про одержання запорозької скарги на новопоселенців та Глібова (коменданта фортеці св.Єлизавети, зазначаючи, що той вимагав знесення козацьких зимівників на р. Самоткані. В іншому листі від 25 вересня 1756 р., гетьман повідомляв про одержання донесення щодо утисків, яких зазнавали запорожці від Донського війська, Нової Сербії та Новослобідського полку "из прошениемпредставления куда надлежит, дабы оная Новосербия... и оной козачой полк вниз по обоим сторонам реки Днепра до Хортицкого острова и по другим местам в ваших войсковых вольностях поселяемы не были..."10 серпня 1756 р. вийшов указ щодо міркувань з приводу перенесення козацьких зимівників по р.Самоткані в інше місце. Ще раніше, 10 червня 1756 р. К.Розумовському та запорожцям повідомляли, що кордони зроблені з верхів"я Самоткані до устя Домоткані, а не по саму Самоткань. Таким чином навіть заперечувались запорозькі претензії. Ще одне з рішень уряду - указ 22 листопада 1756 р., в якому наголошувалось на необхідності відправлення комендантом св.Єлизавети геодезиста для розмежування земель

Інша депутація, робота якої також розглядалась автором була відправлена у 1759 р. Питання територій в цей час стояло дуже гостро. 13 січня П.Кирилов писав про донесення до Сенату генерала Юста(перебував при фортеці св.Єлизавети, який писав про перехід населення до запорозьких селищ Кам"янське та Романково у Кодацьку паланку. Юст просив наказу офіцерам із запорозькими старшинами у Кодаку та селах відписати людей та якщо "являються сумнительными оных высылать в Малороссию или Слободской полк". У "Доношеніи" гетьману від 3 квітня 1759 р. Кіш повідомляв про утиски, яких зазнавали зимівчани від слобідських поселенців. Того ж місяця депутати писали у Кіш, що Глєбов та Хорват у Сенаті просили про прибавку земель до Слобідського полку за рахунок запорозьких. Але російські урядовці дали відповідь, що під слобідські поселення запорозькі землі вже виділятись не будуть.Тим самим Сенат начебто визнавав, що раніше відбирав запорозькі території.

В одному з рапортів кошовому запорожці повідомляли про слухання доповіді Хорвата, який просив частину запорозьких земель, в той час, коли "... означенное козачье за чертою поселение умножилось". Про вимогу Хорвата "к полку Новослободскому владения Запорожского несколько верст земель и угодия", який до того ж представляв нібито ці землі порожні, повідомляли запорожці і в одному з донесень К.Розумовському.

Ситуація на прикордонних землях загострилась після заснування Новоросійської губернії, коли остаточно було закріплено втрату запорожцями колишніх територій. Відтепер боротьба Запорожжя за землі набувала більш жорстких форм.

На процес утворення нової губернії вплинуло й те, що Катерина ІІ у червні 1763 р. офіційно засвідчила незадовільний стан Нової Сербії, заселеної Хорватом. За даними Н.Полонської-Василенко замість 11039 чол. на 1762 р. було лише 2847. Звичайно, така кількість населення у краї була неспроможна підняти сільське господарство.2 березня 1764 р. вийшла доповідь П.Паніна (з 20 частин), де він вказував на незадовільний стан сербських поселень і рекомендував по-новому влаштувати їх устрій. 22 березня 1764 р. Катерина ІІ видала указ, на підставі якого Нова Сербія та Новослобідський полк перейменовувались у Новоросійську губернію. Указом 11 червня 1764 р. до нової губернії були включені Українська лінія, Слов"яносербія, Бахмутський полк, виведено на поселення Молдавський полк. Важливо відзначити, що до складу Новоросійської губернії ввійшли 15 сотень Гетьманщини та запорозькі землі по р.Інгул, тобто частина Бугогардівської паланки. 27 червня 1764 р. імператриця повідомляла К.Розумовському та Війську Запорозькому, що 11 червня слухалась доповідь щодо Слов"яносербії, яку передавали до Новоросійської губернії з додаванням землі від устя р.Усть-Самари до устя Луганчика та Водолаг.

У тому ж 1764 р. був виданий "План о роздаче в Новороссийской губернии казенных земель к заселению". Його проаналізувала О.Дружиніна . Тепер на поселення до новоствореної губернії закликали багато переселенців. Цікаво, що туди заохочували навіть запорожців, надаючи їм для обзаведення господарством 12 крб.

Проте, були випадки, коли жителі російських полків йшли на Запорожжя, щоб там оселитись. Це стосувалось і мешканців Єлисаветградського полку. Новоросійський губернатор Ол-др Ісаков 6 грудня 1765 р. з Кременчука писав П.Головатому про двох поселенців, яких відпустили на Запорожжя " по прошению их для Снятин имевшагось в запорожских дачах хлеба". Вони й надалі залишались в Кодацькій паланці. Загалом, на протязі цього часу нові поселенці все частіше переходять на запорозькі землі.

Досить багато прикладів цих переходів новодив В.Голобуцький .

Це дає підстави вважати умови для ведення господарства, які забезпечувались у Запорожжі кращими, ніж на території сусідніх полків. Кіш не задовольняв стан справ щодо заселення Новоросійської губернії, а тому питання її утворення та землеволодіння запорожців було провідною темою депутації 1765 р. Кіш окреслював території, які були відібрані. Зроблено це було у 6 пунктах. В них Військо Запорозьке просить повернути землі, які відійшли до Нової Сербії, Новослобідського полку та Донського війська, згадуються Самарські землі і зазначається, що додатково в них відібрали землі від усть-Самари до Луганчика

Варто зазначити, що у зв"язку з поселеннями Новоросійської губернії П.Калнишевський заохочує козаків до поселення зимівниками на військових землях від устя р.Богатої(в Орель) та вгору понад Ореллю

В роки російсько - турецької війни 1768-1774 рр. земельне питання залишалось для запорожців актуальним і територіальні суперечки продовжувались. Але поставали вже нові територіальні формування під які російський уряд видавав нові прикордонні землі.

10 грудня 1769 р. Київський генерал-губернатор Ф.Воєйков відправив листа в Кіш, в якому повідомляв про відведення Молдавському полку територій від Аврамовки та Бешки "в следующих к Добрянке и Орлу местах и слободах не захватывая запорожских земель. 5 лютого запорожці рапортом повідомляли, що не тільки землі на яких розташувались молдавські слободи Аврамівка, Бешка, Добрянка та Терновка, але й території до Тясміна є власністю Війська Запорозького. Почалась нова хвиля сутичок, яка супроводжувалась пограбуваннями. З реєстру, складеного Василем Звєрєвим, вказується викрадення кількох сотень коней та голів великої рогатої худоби. Пікінерам та обивателям Кіш забороняв збирати продовольство на запорозькій території. Водночас був виданий ордер про збирання хліба "перешедшими з сей на ту сторону Орели людмы". З рапорту старшини В.Хорвата від 30 червня 1769 р. можна пересвідчитись, що на території Орільської паланки існували належні умови для хліборобства.

Ще однією проблемою для Коша було будівництво Нової Української лінії, яке зачіпало запорозьку територію. Формування, які там розташовувались, використовували запорозькі угіддя, псували сінокосні луки, нищили багато худоби. Це стосується й заготовленого Кошем сіна та лісу, який на Січі ретельно оберігали. Ці факти наводить у документах Я.Новицький

З 1773 р. розпочались суперечки запорожців з мешканцями Ізюмської провінції за південно-східні території. Шиманов відзначав, що ізюмські поміщики прийшли на ці землі, коли їх вже зайняли запорожці, хоч колись ця територія і належала Слобідському полку. Кіш вже встиг там заснувати Барвінкову стінку.

Січовий уряд прагнув вирішити територіальні проблеми під час двох депутацій 1773-1774 та 1774-1775 рр. Але у ці роки депутати лише подавали грамоти на землеволодіння. Так, у 1773 р. П.Головатий віз із собою 2 чолобитні: в одній - скарга на Новоросійське начальство, у другій наводились копії га землеволодіння, з допомогою яких Військо Запорозьке намагалось окреслити свої території та здобути на них права. Коли у жовтні 1774 р. до Петербургу відправилась чергова депутація, запорожці також надавали копії грамот на землі від часів Б.Хмельницького до часів правління Єлизавети. Але на той час вже багато років запорозька економіка розвивалась вже з урахуванням виходу земель до інших поселень.

Таким чином, простежується актуальність земельного питання для Війська Запорозького. Поступово забираючи території, які належали мешканцям Запорозьких "Вольностей", російський уряд, таким чином, завдавав удару по економічному розвиткові Січі. В свою чергу, Кіш, прагнучи підняти свій економічний потенціал, намагався не віддавати перспективні в господарчому плані території. Але російський не зважав на це, бо нові територіальні утворення були більш контрольовані в економічному відношенні. Характерною ознакою цього процесу був факт відбору найрозвиненіших запорозьких земель, де були створені нові умови для розвитку сільського господарства. Таким чином, поступово відбираючи території Війська Запорозького російський уряд, тим самим, послаблював економічний розвиток Січі, але створював собі підгрунтя для подальшої колонізації краю.