10. СХІДНА ЄВРОПА В СИСТЕМІ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Буремне ХХ ст. відзначилось в історичній науці радикальною зміною концепцій. На зміну анахронічній історіософії стадіальності прийшло розуміння багатоваріантності людської історії. Однак, комуністичний світ  і у ХХ ст. продовжував розглядати історію людства через призму марксистської концепції стадіальності.
Остання склалася в ХІХ ст. в умовах панування еволюціонізму в науці. Епохальне відкриття Чарльзом Дарвіном та іншими біологами закономірностей розвитку життя на Землі революційно вплинуло на тогочасне суспільство. Закони біологічної еволюції почали переносити в інші галузі науки, зокрема в історію.
Еволюціонізм в поглядах істориків-марксистів проявився перш за все в баченні історії людства як безперервного, поступового, прогресивно-стадіального процесу. Іншими словами, марксистська історична концепція декларувала наявність глобальних і послідовних соціально-економічних етапів розвитку людства - історичних стадій: первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Історія уявлялася як безперервний і прогресивний процес розвитку від простого до складного, що із зрозумілих причин нагадував еволюцію житття на Землі за Ч.Дарвіном.
На початку ХХ ст. на Заході зародилася і бурхливо розвивалася історіософія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства, відстоюючи багатоваріантність історичного процесу. Тобто, виявилось, що ріка світової історії не є потужнім, єдиним річищем, а складається з різноманітних, окремих рукавів. Людство постійно продукувало і продукує різноманітні форми істричного існування, які одні дослідники називають культурами, інші - цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно цивілізації розвиваються власним шляхом і взаємодіють між собою.
Фундаторами цих поглядів на Заході були Освальд Шпенглер та Арнольд Тойнбі, а їх послідовником та популяризатором в СРСР - Лев Гумільов. Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, зокрема стадіальність, праці О.Шпенглера та А.Тойнбі довго залишалися невідомими радянському читачеві. Останнім часом коротка версія десятитомного "Дослідження історії" А.Тойнбі опублікована в російському (1991) та українському (1995) перекладах. Своєрідний історіософський підхід А.Тойнбі до історичного розвитку людства дає можливість в новому світлі розглянути історію та сьогодення Східної Європи та України зокрема.
Перш ніж коротко викласти головні принципи історичної моделі  Шпенглера-Тойнбі зазначимо, що новітні дослідження археологів, етнографів, істориків первісності дають підстави зробити висновок про багатоваріантність історичного розвитку людства не тільки з моменту виникнення найдавніших цивілізацій 5 тис.р.тому, як це твердили згадані вчені, а й у первісну добу. Жорстка залежність первісних мисливських суспільств від природного оточення, зумовлювала постання в кожній достатньо вираженій природно-ландшафтній зоні совєрідного господарсько-культурної системи пристосування первісної людини до оточуючого середовища.
Так, у прильодовиковій Європі, але в різних її кліматичних зонах, паралельно розвивались різні світи мисливців на мамонтів, степових мисливців на бізонів, тундрових мисливців на північних оленів. У післяльодовиковий час поширились суспільства лісових мисливців, мисливців гірських лісів, звіробоїв та рибалок морських узбереж, мисливців та збирачів тропічних лісів, тощо (Левин, Чебоксаров, 1955, Залізняк, 1989, 1991, 1994, 1995, 1997). Економіка, спосіб життя, культура цих мисливських суспільств суттєво різнилися між собою. Отже маємо вагомі наукові підстави сумніватися в існуванні у доісторичні часи всеохоплюючої і монолітної первіснообщинної стадії істиричного розвитку людства.
Двотомна праця О.Шпенглера "Присмерк Європи" 1918-1922 рр. справила велике враження на багатьох істориків, зокрема на А.Тойнбі. О.Шпенглер уявляв собі останні тисячоліття світової історії, як розвиток окремих культур, що підкорявся законам, які дещо нагадували біологічні. Культура народжувалась, коли пробуджувалась її Душа і вмирала, коли Душа вичерпувала, реалізовувала себе до кінця. На життя кожної культури О.Шпенглер відводив близько 1000 років, за які вона переживала свою молодість, зрілість, старість і вмирала. Дослідник виділяв 8 культур: єгипетську, вавілонську, китайську, індійську, греко-римську, арабо-юдайську, майя та західноєвропейську.
Не важко помітити, що підхід Л.Гумільова до проблем розуміння етносу є лише злегка трансформованою кинцепцією О.Шпенглера, пізніше розвинутої А.Тойнбі. Саме з неї Л.Гумільов запозичив біологічний підхід до пояснення соціально-економічних явищ, 1200-річний життєвий цикл етносу, так звану пасіонарність, яку О.Шпенглер називав Великою Душею, а А.Тойнбі - життєвою силою.
Надзвичайно глибокий вплив на світову історичну думку справила вже згадувана десятитомна праця послідовника О.Шпенглера англійця А.Тойнбі "Дослідження історії". Перші шість томів побачили світ у 1934-1937 рр., решта опублікована  1954 р.
Протягом останніх 5 тисячоріч світової історії дослідник розрізняв близько 20 вищих суспільств, які отримали назву цивілізацій. Нагадаю, що О.Шпенглер виділяв лише 8 таких спільнот, які звав культурами. Сім цивілізацій А.Тойнбі не мали пращурів - єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П"ять останніх породили дочірні цивілізації:  індська - індуїстську, давньокитайська - далекосхідну китайську та далекосхідну корейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сирійську та елінську. Від сирійської походять ісламські іранська та арабська. Елінська цивілізація була матір"ю західнохристиянської та східнохристиянської або православної за А.Тойнбі. Остання складається з двох споріднених цивілізацій - православно-візантійської та православно-руської.
За А.Тойнбі найдавніші цивілізації виникли як відгук суспільства на зовнішній виклик природного оточення. Дочірні цивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської, як відгук на внутрішній або зовнішній соціальний виклик. Носієм життєвої сили, що породжує успішний відгук суспільства (тобто цивілізацію) є його творча меншість. Спочатку вона надихає і завойовує прихильність пересічної більшості суспільства завдяки чарам свого творчого дару. Однак, з часом останній згасає і нетворча більшість відвертається від колишніх надхненників і поводирів суспільства. Стверджуючи своє лідерство останні все частіше звертаються до сили і пере-творюються з творчої на панівну меншість суспільства, що домінує над його більшістю. А.Тойнбі називає останню внутрішнім пролетаріатом цивілізації. Паралельно з ним формується її зовнішній пролетаріат або варварська периферія, яка знаходячись під культурним впливом цивілізації, протистоїть її експансії.
Так, внаслідок втрати життєвої сили творчої меншістю цивілізації в середині суспільства виникає глибокий розкол, побороти який панівна меншість старається силовими методами. Цивілізація вступає за А.Тойнбі в добу лихоліть - період глобальної соціальної, економічної, ідеологічної кризи, яка вибухає численними збройними конфліктами. Втомившись від війн всі верстви суспільства схиляються до встановлення миру та порядку бодай силовими методами. Мілітарним шляхом цивілізація творить свою світову державу. В її лоні пригноблена більшість (внутрішній пролетаріат) творить світову релігію, яка поширюється за межи світової держави на її варварську периферію і сприймається зовнішнім пролетаріатом.
При всіх зовнішніх ознаках величі і блиску цивілізації на стадії світової держави, вона є її бабиним літом, що передвіщає скорий занепад і смерть суспільства. За А.Тонбі світова держава створюється панівною меншістю внаслідок її неспроможності побороти внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Всі ці внутрішні негаразди за кілька сот років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом в її існуванні є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари за А.Тойнбі виконують роль стервятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (перш за все її світову релігію) вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірну цивілізацію.
Весь цей життєвий цикл цивілізації А.Тойнбі докладно дослідив на прикладі елінської та похідної від неї західнохристиянської цивілізацій, екстраполюючи висновки на інші вищі суспільства світової історії.
Елінська цивілізація постала як успішний відгук стародавніх греків на виклик суворої природи Елади. В несприятливих для землеробства горах Атики еліни винайшли ефективну господарську систему, яка вдало поєднувала елементи землеробства, ремесла, торгівлі, мореплавства. Однак, внутрішній розкол елінського суспільства у У ст. до н.е. призвів до Пелопонеської війни між Атикою та Спартою, що знаменувала собою початок тривалої доби лихоліть. Край цим негараздам поклала світова держава елінської цивілізації - Римська імперія, яку А.Тойнбі назвав "монументальним симптомом розпаду елінської цивілізації". У середовищині римського пролетаріату закоренилась, а потім поширилась на усю державу та її варварську периферію світова релігія елінської цивілізації - християнство.
З розпадом Римської імперії вмираюча елінська цивілізація породила дві дочірні - західнохристиянську та східнохристиянську або православну, які успадкували від їхньої матері її світову релігію. Однак, Західна Європа переймала духовні надбання античності швидше, повніше та інтенсивніше ніж православна Східна. Латина тісно пов"язала західнохристиянську цивілізацію з духовною спадщиною Риму. Адже знання латини давало змогу читати не тільки Святе Письмо, але й усіх мислителів Греції та Риму.
Вже говорилося, що інтелектуальний спадок елінської цивілізації довго залишався недоступним Русі, бо на той час не був перекладаний з грецької чи латини на церковнослов"янську. Це робило стартові можливості західнохристиянської цивілізації кращими порівняно з правословно-руською.  Не випадково освіта, наука, європейська культура (ренесанс, бароко) закоринилися в Україні у зв"язку з її латинизацією у ХУІ-ХУІІ ст. Пізніше у ХУІІІ ст.    вестернізація докотилася через Україну та петербурзьке "вікно в Європу"  і  до Росії.
За А.Тойнбі в наш час продовжують існувати 6 цивілізацій: західнохристиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламьска. П"ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стані згасання. Найвиразнішою ознакою їхнього занепаду є швидка асиміляція цих цивілізацій західнохристиянською. Повсюдно національний одяг витискується західноєвропейським, європейські канони краси перемагають місцеві естетичні традиції, європейський спосіб життя поширився по всьому світу, а європейські мови стають інтернаціональними.
Всесвітній тріумф цих зовнішніх ознак європейської культури зумовлений наявністю суттєвих, глибинних переваг західноєвропейської цивілізації над іншими. Вона виявилась найбільш економічно ефективним, динамічним, раціонально організованим і соціально комфортним суспільством нашого часу. Серед її визначальних, суттєвих особливостей слід назвати ефективну і динамічну ринкову економіку, що базується на приватній власності. Економічна незалежність виробника породила парламентську демократію з розподілом влади та високий статус вільної людини. Ринок зруйнував імперський державний устрій, який повсюдно замінюється національними державами європейського типу. Та ж ринкова економіка Європи здавна стимулює технічний прогрес, бурхливий розвиток якого породив сучасне індустріальне виробництво.
Отже, приватна власність, ринкова економіка, демократичний парламентаризм, гуманізм, національна державність, індустріалізм - визначальні риси сучасної західнохристиянської цивілізації. Саме вони забезпечують її переможну ходу по планеті в новітні часи.
В середні віки західнохристианська цивілізація поширювалась головним чином шляхом збройної експансії на землі мусульманської та православної цивілізацій (хрестові походи); в Америку, Африку та Азію під час завоювання заморських колоній у ХУ-ХІХ ст. Іспанією, Португалією, Англією, Францією, Бельгією. В новітні часи розвиток ринкових відносин породив вищезгаданий комплекс переваг європейського суспільства над іншими, що зробило мирну експансію ефективнішою за збройну агресію.
З шести цивілізацій, які за А.Тойнбі дожили до нашого часу, лише західноєвропейська не увійшла в фазу занепаду, бо поки що не побудувала своєї світової держави. Як відомо її постанню передує  розкол та надлам суспільства, що веде до збройних конфліктів - так званої доби лихоліть. На думку А.Тойнбі надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки. Добою лихоліть він важає релігійні війни ХУІ-ХУІІ ст. та національні конфлікти в Європі ХІХ-ХХ ст. Відомо три відчайдушні спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації, що потерпіли поразку. Маються на увазі спроба Наполеона на початку ХІХ ст. та німців у І та ІІ світових війнах. Нинішні зусилля по створенню єдиного Євросоюзу також можна розглядати як спробу побудови західноєвропейської світової держави. Однак, оскільки така держава ще не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь посередині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.
Органічне існування православно-руської цивілізації заврешилося надламом Київської Русі у ХІІ ст. Добою лихоліть для неї за А.Тойнбі була феодальна роздрібність ХІІ ст. та аргесія татар, Литви, Польщі, Угорщини ХІІІ-ХУІ ст. Світова держава православно-руської цивілізації постала внаслідок зміцнення Московського князівства, завоювання ним Новгородської Русі у ХУІ та України в ХУІІ-ХУІІІ ст.
Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах наростаючого тиску з боку більш ефективної через динамічну ринкову економіку західнохристиянської. Остання неодноразово здійснювала збройну експансію на Схід - агресія Лівонського ордену в Литву, на Псков та Новгород, Польщі в Україну та в Білорусію, похід Наполеона 1912 р., І та ІІ світові війни. Ось уже 1000 років збройні сутички християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та балтів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня довга бездержавність.
Однак, значно ефективнішою за збройну агресію виявилась технологічна, культурна   та  економічна  експансія Західної Європи. Цей тиск на  Схід особливо  посилився  в  добу  творення  православно-руської світової держави в ХУІ-ХУІІ ст. Саме у цей час на Заході бурхливо розвивалася ринкова економіка - рушійна і незборима сила західнохристиянської цивілізації на післясередньовічному  етапі її розвитку. Не маючи вагомих економічних та технологічних контраргументів православна цивілізація вдалася до самоізоляції, що лише поглибило її економічну, політичну, адміністративну, технологічну та культурну відсталість і призвело до глибокої кризи всього суспільства.
Реформи Петра І  на початку ХУІІІ ст. були не просто торжеством над консервативними ізоляціоністами-старовірами та переможним прорубуванням вікна в Європу, а й офіційним і вимушеним визнанням православним суспільством переваг західнохристиянської цивілізації. Це була перша велика стратегічна поразка православно-руської цивілізації в боротьбі з західнохристиянською. Фактично Петро І почав перебудовувати незавершену світову державу східноєвропейської цивілізації у варварське наслідування європейських національних імперій. Інакше кажучи, недобудована  православно-руська світова держава протягом останніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейського державотворення  в периферійно-європейську імперію російського етносу.
Незважаючи на радикальну вестернізацію державного устрою Російської імперії в бік підсилення її національно-російського характеру, в російському суспільстві жеврів, зберігався і навіть офіційно культивувався архаїчний міф про її богообраність, наднаціональність, особливий, альтернативний Заходу шлях Росії. Ці ідеологічні характеристики світової держави всієї східнохристиянської цивілізації стали анахронізмом, що принципово суперечив російській дійсності починаючи з Петра І, який перетворив Росію у периферійноєвропейську національну державу.
Ці претензії Російської імперії на статус світової держави всієї православної цивілізації не були безкорисними, оскільки виправдовували російську експансію на землі сусідів і перш за все слов’ян. У ХІХ ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму  набули форми слов"янофільства, дійсна суть якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави російського етносу. Цей імперський зміст слов"янофільства влучно сформулював О. Пушкін:
  Словянские ль ручьи сольются в Руском море,
  Оно ль иссякнет ? Вот вопрос.
Отже з Петра І характеристика Російської імперії як наднаціональної держави східнохристиянської цивілізації, не відповідає дійсності. Однак, вона постійно культивувалася в імперських центрах з метою ідеологічного обгрунтування експансії власне російської держави.
Нового дихання реліктові гасла наднаціональності російської імперії набули в ХХ ст. Більшовицька Росія чи СРСР проголосила себе вже всесвітньою  державою трудящих. Однак, як більшовизм є третьою формою російського імперіалізму за М.Бердяєвим ,так СРСР був державою російського етносу на більшовицькій стадії розвитку. Про це ж свідчить і розподіл майна СРСР після його розпаду. Хоча метрополія офіційно проголошувала Радянський Союз наднаціональною державою всіх братніх народів, левова частина його майна була захоплена старшим братом, який до того ж має територіальні претензії до всіх молодших.
Отже, розпочатий Петром І процес вестернізації Росії, тобто поглинення західнохристиянською цивілізацію останнього осередку східнохристиянської, так і не знищив претензії Російської імперії  на особливий історичний шлях, світове панування, богообраність. Перемога західноєвропейських суспільно-економічних відносин в Росії в лютому 1917 р. співпала з її ганебною поразкою у І світовій війні . Останнє було витлумачено російськими традиціоналістами як кара господня за гріх вестернізації, за підкорення  Святої Русі західному Антихристу. Адже відмова від православних цінностей на користь західноєвропейських виявилась даремною, бо не зробила Росію ні багатою, ні сильною.
Жовтневу революцію 1917 р. слід розглядати як потужну реакцію традиційної, православної свідомості на експансію західнохристиянської цивілізації. Паростки західного способу виробництва (ринкова економіка) були жорстоко знищені разом з її носіями-капіталістами. Більшовики боролися з впливами на Росію Заходу, використовуючи його ж досягнення, правда трансформувавши їх до невпізнанності в традиціях православної цивілізації.
Західноєвропейську за походженням марксистську філософію було престосовано на роль заміника православного християнства. Марксизм в Росії набув рис своєрідної релігії, в якій в ролі Мойсея виступає Маркс, Месії - Ленін, Святого Письма - їхні твори, а роль войовничої церкви виконує партія.
В соціально-економічній сфері більшовики спробували здійснити нездійснене - відродити окрему східноєвропейську цивілізацію в чужих для неї, але більш ефективних західних лаштунках. Або як писав А.Тойнбі "побудувати суспільство, яке було б американським матеріально і російським духовно". Зриваючи з гаснучої православної цивілізації капіталістичні пута вестернізації, накинуті на неї Заходом у ХУІІІ-ХХ ст. Ленін та Сталін запроваджували в Росії новітню європейську технологію, індустріальне виробництво тощо. Фактично відбувалася заміна старих пут Заходу на слабнучому тілі східноєвропейської цивілізації на нові, сучасніші і більш досконалі.
В решті решт більшовики стали жертвами закону, який так часто декларували: "Буття визначає свідомість". Західноєвропейські технології та виробництво стали невичерпним джерелом західної свідомості в радянському суспільстві. Все це спричинило розпад вестернізованого релікту східноєвропейської цивілізації, яким був СРСР.
З розвитком ринкової економіки у ХІХ-ХХ ст. основним принципом державотворення в Європі  став   національний. Саме тому  Р. Пайпс назвав ХХ сторіччя добою націоналізму. Як згадувалося вище, у цьому відношенні Російська імперія стала європеізуватися давно, а саме з часів Петра І, перетворившись зі світової держави православно-руської цивілізації на імперію російського етносу. Відчайдушна спроба більшовиків вийти за російські національні рамки і трансформувати більшовизм в наднаціональну світову релігію, а Російську імперію - в зародок нової цивілізації, зазнала поразки. Вже 1928 р. ідеолог вселенського комунізму Л.Троцький був розгромлений, а пізніше знищений фізично нещисленними російськими прибічниками консервативного національного комунізму Сталіна. С.Дмітрієвський у 1930 р. дав образний опис процесу трансформації більшовизму в новітню форму російського месіанізму: “ Під тиском життя та російського народу мінялися погляди наших більшовицьких вождів. І ми побачили, що радянська влада не лише відновила неподільність імперії та захистила життєві потреби Росії, а й узагалі є владою національною, російською. Владою, що її створив російський народ для своїх потреб і за своєю подобою”. Так, більшовизм, що претендував на роль наднаціональної світової релігії новонародженої у 1917 р. цивілізації, виявився пересічним різновидом європейського націоналізму, а згадана "нова" цивілізація - більшовицькою версією глибоко вестернізованої Російської імперії.
Видатний російський філософ М.Бердяєв у книзі "Витоки російського комунізму" переконливо показав, що більшовизм є новітньою формою російського імперіалізму, трансформацією російського месіанізму, російською національною ідеєю ХХ ст. “Марксистська ж балаканина московської інтелігенції в СРСР - це лише тимчасова данина моді, лише зовнішня тоненька плівка червоної фарби на дуже грубому історичному шарі російської національної духовності”.
Отже, спроба більшовиків започаткувати на руїнах православно-руського суспільства, похідну від останнього, дочірну цивілізацію потерпіла крах. Його головною причиною була надто потужня західноєвропейська альтернатива та глибинна вестернізація Росії. Більшовицька протидія наступу Заходу методами насилля, ізоляціонізму (залізна завіса) та запозичень окремих західних новацій була неефективною і недостатньою. Більшовики не змогли протиставити перевагам Західної цивілізації нічого кращого ніж окремі запозичення з її ж арсеналу (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та взірців техніки і зброї: атомна бомба, автомобілі, комп'ютери тощо). Більшовицький відгук на виклик Заходу виявився неефективним і надто слабким.
Продовжити життя Російській імперії, як глибоко вестернізованому релікту православної цивілізації, більшовикам вдалося лише завдяки небаченому людством тотальному насильству. Як відомо Ленін і Сталін були фундаторами тоталітаризму у світовій історії. Лише пізніше він був запозичений з більшовицької Росії Гітлером, Маоцзедуном, Полпотом. Однак управління методами сили не може бути тривалим, бо як казав Наполеон: "Багнетами можна зробити все, крім одного - на них не можна сидіти". Тому крах Радянського Союзу, як більшовицького варіанту Російської імперії за М. Бердяєвим, був закономірним і невідворотнім.
Що готує мешканцям пострадянського простору найближче майбутнє, якщо подивитися на нього через призму концепції цивілізацій А.Тойнбі? Останній вважав, що після падіння світової держави якоїсь цивілізації наступає так зване міжцарів"я. Ця історична фаза характеризується війнами, нашестям варварів та потенційною можливістю народження на руїнах загиблої  цивілізації нової, дочірної.
Однак, ці закономірності навряд чи стосуються Російької імперії, яка внаслідок посиленої і всебічної вестернізації протягом останніх 300 р. по суті перестала бути світовою державою східнохристиянської цивілізації і перетворилася на периферійно-європейску національну державу росіян. А якщо так, то розпад Російської імперії слід розглядати за моделлю розпаду не світової держави, а периферійно-європейських імперських утворень, наприклад, Австро-Угорщини чи Великої Порти.
Всі європейські імперії, в тому числі і вищезгадані, були зруйновані ринковою економікою і розпалися на національні держави європейського типу /Березкин, 1991,с.210, Залізняк,1994/. Приблизно це ж відбувається з певними відхиленнями через місцеву специфіку і на пострадянському просторі. Запорукою подальшого закорінення принципів європейського національного державотворення на сході Європи є високий ступінь вестернізації або готовності до неї східноєвропейських суспільств, що було несподіванкою навіть для західних радянологів після падіння "залізної завіси".
Про глибинність і незворотність вестернізації Росії свідчить відчайдушна, але безуспішна спроба більшовиків повернути їй статус окремої цивілізації, альтернативної західноєвропейській. Після 75-річного кривавого і невдалого більшовицького експерименту Росія знову повертається на рейки європейської цивілізації. Зрушити її з цих позицій, які в наш час стають загальнолюдськими, неможливо, тому що супротивники Заходу в Росії не мають реальної альтернативи ринку та парламентській демократії. Комуністична ж утопія виявилась нежиттєздатною і була дескридитована в ході більшовицького експерименту. Насильство й ізоляціонізм, до яких можуть знову вдатися комуністи чи крайні націоналісти, прийшовши до влади в Москві, не зможуть ефективно протидіяти подальшій вестернізації Росії, як це показали останні 80 років Російської історії.
Претензії імперських кіл Росії на відмінний від Європи, особливий євразійський шлях чи на орієнтацію на Схід не мають реального підгрунтя. Росія не може і далі серйозно претендувати на особливу історичну долю тому, що не тільки не має реальних контраргументів рушійним силам західної цивілізації (перш за все ринку та парламентській демократії), але й  інтенсивно запроваджує ці західні цінності у себе. Розмови ж про орієнтацію на Схід взагалі абсурдні, бо Схід вже перейшов або інтенсивно переходить на рейки західної ринкової економіки та парламентаризму (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Китай).
Доречі, японське, південнокорейське та інші східні Дива є прямим наслідком масового запозичення у повоєнний час прогресивних західних технологій, вільної ринкової економіки, індустріального виробництва.
Таким чином, переможна хода західноєвропейської цивілізації по планеті пояснюється тим, що вона виявилась найбільш динамічним, економічно ефективним, раціонально організованим, а також соціально комфортним суспільством нашого часу. Згасання інших сучасних цивілізацій через їх вестернізацію пояснюється відсутністю ефективних альтернатив вищезгаданим перевагам західноєвропейського суспільства. Не є виключенням і східнохристиянська цивілізація, асиміляція якої західним сусідом є давнім, закономірним і непідворотнім процесом.
Радяський Союз був глибоко вестернізованим реліктом східнохристиянської цивілізації. Під потужнім впливом Заходу він давно вже трансформувався із зародка світової держави православної цивілізації в периферійно-європейську національну імперію російського етносу. Однак, через ряд обставин російське суспільство і в наш час зберігає релікти ідеології світової держави, наполягаючи на своїй наднаціональності і безпідставно претендуючи на альтернативний Заходу особливий шлях історичного розвитку.
Визнана світовою наукою історична концепція А.Тойнбі є дуже перспективною для розуміння сучасної політичної ситуації та прогнозування майбутнього на пострадянському геополітичному просторі. Особливо якщо врахувати відому концепцію зіткнення цивілізацій американського культуролога Самюеля Хантінгтона. Як послідовник А.Тойнбі дослідник запропонував переконливу модель взаємодії сучасних цивілізацій, яка  відкриває широкі можливості для прогнозування світової історії ХХІ ст.
Слідом за своїм славетним попередником С.Хантінгтон бачив сутність сучасної історії у переможному наступі західнохристиянської цивілізації на сусідні. Однак їхні погляди на взаємодію сучасних цивілізацій не збігалися. А.Тойнбі та його послідовники (В.Нейпол та ін.) вважали західні цінності (приватну власність, вільний ринок, індивідуалізм, лібералізм, демократію, равенство, парламентаризм тощо) загальнолюдськими. Тому перемога західноєвропейської цивілізації у світі розглядалася як наближення до неї інших світових цивілізацій шляхом органічного засвоєння останніми згаданих переваг Заходу. Відповідно сучасний історичний процес виглядав як формування універсальної, всесвітньої цивілізації на грунті запропонованих Західною Європою загальнолюдських цінностей.
С.Хантінгтон не вважав останні універсальними для всього людства. Тобто, експансія західноєвропейської цивілізації з її філією в Північній Америці веде не до органічного засвоєння іншими світовими цивілізаціями європейських принципів, а лише до поширення європейського чи американського способу життя, звичаїв, індустріального виробництва, окремих елементів культури (одягу, канонів краси тощо). Іншими словами, європизуючись за формою сучасні цивілізації зберегли свою принципово відмінну від Європи суть. Тобто, на думку американського культуролога універсальна, всесвітня цивілізація навряд чи сформується в найближчому майбутньому. Світ ХХІ ст. і надалі буде складатися з кількох  цивілізацій, несхожість яких буде джерелом різноманітних конфліктів.
Крім західнохристиянської цивілізації, що охоплює Західну Європу та Північну Америку, С.Хантінгтон розрізняє японську, китайську, індуїстську, ісламську, православно-російську, латиноамериканську та африканську цивілізації. Різниці між ними більш глибинні, суттєві та фундаментальні ніж різниці між ідеологіями чи політичними режимами. В умовах зростаючої комунікабільності сучасного світу розмивається традиційна ідентифікація людей за місцем народження чи громадянства певної держави. На поверхню людської свідомості спливають більш глибинні, фундаментальні ознаки, властиві великим культурно-історичним людським спільнотам - цивілізаціям. На цьому грунті постає сучасний релігійно-цивілізаційний фундаменталізм, яскраві приклади якого маємо у мусульманському світі.
“Лінії розломів між цивілізаціями - є лініями майбутніх фронтів”,- писав С.Хантінгтон. Іншими словами, якщо в середньовіччя чи в новітні часи війни велись між державами, націями, ідеологіями, то в ХХІ ст. вони  відбуватимуться між цивілізаціями. Згаданий дослідник вважає, що третя світова війна може спалахнути лише між цивілізаціями.
Прикладом такого давнього міжцивілізаційного конфлікту є затяжне протистояння західнохристиянської та східнохристиянської цивілізацій з мусульманським світом. Він виник разом з появою ісламу і розвивався з перемінним успіхом. Спочатку у УІІІ ст. араби підкорили весь Піренейський півострів. У відповіть Європа не тільки відвоювала Іспанію, а й здійснила у ХІ-ХІІІ ст. серію переможних хрестових походів на Близький Схід. У ХІУ-ХУІІ ст. турки-османи відповіли потужною експансїєю на Балкани, в Центральну Європу, на Україну, двічі облягали Відень. Однак у ХІХ-ХХ ст. вони остаточно втратили контроль не тільки над півднем Європи, але й над Північною Африкою та Близьким Сходом, де встановилися колоніальні режими Франції, Англії, Німеччини.
Цивіліаційні конфлікти по периферії величезного ісламського світу тривають і зараз від Гібралтару на заході до Індії та Малазії на сході. Їх вогнища з різною інтенсивністю палають на індо-пакістанському кордоні, в Афганістані, Таджикістані, Карабасі, Чечні, Боснії, Кіпрі, Єгипті, Лівії, Алжирі. Війни ісламу з сусідами на думку С.Хантінгтона будуть тривати і в ХХІ ст.
Однак найважливіший для Європи геополітичний розлом проходить не на півдні, а на сході. Тобто це не мусульманське пограниччя, а кордон з православно-російською цивілізацією Євразії. Встановився він близько 500 р. тому, а у ХХ ст. проходив по західному кордону СРСР. Оскільки історію протистояння православно-російської цивілізації європейському Заходу розглянуто у попередніх розділах, коротко зупинимось на історичних перспективах країн, що опинилися у прифронтовій смузі глобального конфлікту двох християнських цивілізацій Європи, до числа яких належить і Україна. Драматизм їхньої історичної долі зумовлений перш за все невдалим розташуванням на геополітичному цивілізаційному розломі. Говорячи образною мовою відомої народної пісні:
  “Горе тій чайці, чаєчці небозі,
    Що вивела діток при битій дорозі”.
Після глобальної поразки і розпаду Російсько-більшовицької імперії, перед державами европейсько-евразійського порубіжжя (Україна, Молдова, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія), відкрилося два шляхи. Перший, яким скористалися країни Балтії, “скочити на підніжку поїзда переможної Європи” і використовуючи її прогресивну технологію, вільний ринок, демократичний парламентаризм тощо влитися в коло країн лідируючої західної цивілізації.
Другий шлях безнадійного протистояння Заходу обрав президент Білорусі Лукашенко. Цей вибір вимагає від правлячої еліти країни здійснити дві неможливі речі: відмовитись від вестернізації і протиставити останній ефективну альтернативу. Вже говорилося, що безперспективність цього шляху пояснюється повною відсутністю реальних альтернатив перевагам західноєвропейської цивілізації: ефективній ринковій економіці, що базується на приватній власності, демократичному парламентаризму з розподілом влади, національній державності тощо. “Ті країни, які не хочуть чи не можуть приєднатися до Заходу, мають конкурувати з ним, нарощуючи власну економічну, військову та політичну потугу”,- писав С.Хантінгтон.  Однак в зазначених сферах ні Білорусь, ні навіть Росія нічого не можуть протиставити західноєвропейському світові. Адже крах СРСР, як відомо, стався саме внаслідок повної поразки в змаганнях із Заходом в царинах економіки, озброєння, політики та ідеології.
За С.Хантингтоном імперії, які підкорили народи різних цивілізацій (типу СРСР, Югославії), приречені на розпад. В їхніх межах виділяються розколоті країни, які лежать в зоні безпросереднього контакту двох цивілізацій і тому їхня культура та суспільство поєднують елементи обох спільнот. Україна також належить до розколотих країн пострадянського простору, на якому йде запекла боротьба проросійських сил із західниками. Якщо в країнах Балтії перемагають прибічники європейського шляху розвитку, то в Білорусі навпаки. В Україні маємо відносну рівновагу цих ворожих між собою сил, з певною тенденцією у бік руху на Захід. Очевидні переваги останнього все більше усвідомлюються українським суспільством, особливо молоддю, яка визначатиме історичний шлях України в майбутньому. Отже, не зважаючи на певні коливання політичних настроїв українських громадян, частина яких продовжує симпатизувати найбільшій антиєвропейській силі України комуно-соціалістам, час працює на користь нашого повного і остаточного входження в сім’ю цивілізованих європейських країн.
На думку того ж С.Хантінгтона враховуючи переконливі переваги  західноєвропейських цінностей, найраціональнішим кроком з боку політичних еліт розколотих країн пострадянського простору була б спроба долучитися до Заходу. Однак для цього потрібна згода не тільки західного світу, але й більшості народу розколотої країни, цивілізаційне визначення якого відбувається повільніше ніж його національної еліти.
Таким чином, Україна не має реальної альтернативи входженню в європейську сім’ю народів і трансформації у національну державу європейського зразка /Польща, Швеція, Чехія, Угорщина, Фінляндія тощо/. Адже сучасній Європі властивий саме національний принцип державотворення. Однак швидкість цих перетворень дуже залежить від подій в Москві. Безнадійні в історичній перспективі зусилля російських шовіністів чи комуністів та іхніх прибічників в Україні протидіяти просуванню європейських цінностей на схід гальмують процес входження України в Європу, але їм не під силу зупинити його.
Отже, зараз як ніколи для України актуальне гасло: “Геть від Москви, назад в Європу”.

З М І С Т

Передмова.
1. Про українську націю та національну ідею.
2. Україна між Сходом і Заходом.
3. Трипільці: хто вони.
4. Від склавинів до першої української держави.
5. Проблема давньоруської народності.
6. Етнічні процеси в Київській Русі та походження  білорусів та росіян
7. Київська Русь - праукраїнська держава.
8. Україна і Російська імперія.
9. Загибель імперії..
10.Східна Європа серед світових цивілізацій.

    Післямова
    Література
    Додаток. Як нищили українську націю.
 

До розділу "Просвіта"