Кінець ХХ ст. знаменується загибеллю останніх імперій, які протягом тисячоліть гнобили й нищили народи. Національні держави виявились економічно ефективнішими і менш конфліктними щодо сусідів. Цим самим був підписаний смертний вирок останнім імперіям, які завжди були тюрмами народів і відзначалися неефективною економікою та управлінням, заснованим на насильстві. У світі переміг національний принцип державотворення. Це дало підстави Річарду Пайпсу назвати ХХ століття епохою націоналізму.
Націоналізм -- це філософія, яка визнає право народів будувати власну державу в межах своїх етнічних земель і господарювати в ній за цивілізованими законами світового співтовариства.
У ході змагання між імперським та національним принципами державотворення імперії всіляко дискредитовували саме поняття націоналізму, облудно протиставляючи йому свій, нібито інтернаціоналістичний устрій. Внаслідок цього у громадян колишнього Радянського Союзу саме слово "націоналізм" викликає негативну реакцію.
Однак не національні держави Європи, а саме імперії будувались на звироднілих формах крайнього націоналізму -- шовінізмі та фашизмі. Останні, на відміну від націоналізму, стверджували право окремого народу не тільки на свої землі, але й на етнічні території сусідів. Відома концепція "старшого брата", яка визнає вищість інтересів певного народу над інтересами сусідів, давали підстави метрополії для агресії на їх землі й була ідеологічним підгрунтям усіх імперій світу. Отже, імперії будувались та існували на засадах не інтернаціоналізму, а імпер-шовінізму, нетерпимості до всіх націй, крім імперської.
Імперія -- це тюрма народів, де знедоленими є як поневолені етноси, так і панівна нація. Це прекрасно розуміли видатні російські філософи М.Бердяєв та Г.Федотов. Джерело нещасть російського народу вони вбачали в імперському устрої держави. Тримаючи в неволі народи, не може бути вільний і сам поневолювач. "Не може держава, яка існує терором на половині своєї території, забезпечити свободу для другої", -- писав Г.Федотов.
Рядові представники панівної нації використовувалися імперією як гарматне м'ясо для завоювання далеких земель. На перекотиполе перетворювалися величезні маси людей, які, втративши свою справжню батьківщину, так і не знайшли нової у завойованих провінціях. Гаслом мільйонів людей стали слова відомої пісні: “Мой адресс не дом и не улица, мой адресс Советский Союз”. За допомогою цих зрусифікованих людей, імперія нищила національну своєрідність приєднаних територій. Тому представники панівної нації у провінціях постійно перебували в стані прихованої чи явної конфронтації з місцевою людністю. Під час чергової кризи вони ставали заручниками на землях підкорених народів. Отже, панівна нація теж була рабою і жертвою імперії.
Г.Федотов писав: "Російський народ був придавлений величезною витратою сил, яких вимагали розміри російської держави... Втрата імперії є моральним очищенням, звільненням російської культури від страшного тягара, який спотворює її духовне обличчя. Звільнена від військових і політичних турбот Росія може звернутися до своїх внутрішніх проблем".
За М.Горбачова була висловлена парадоксальна думка, що перебудову почала привілейована верства імперії -- номенклатура. Краща її частина зрозуміла, що ті матеріальні блага, які отримував чиновник на вершині своєї кар'єри (3-кімнатна квартира, дача, автомобіль, пайок тощо) сміхотворні за життєвими стандартами  сучасних цивілізованих країн. Імперія виявилася настільки недосконалою державною системою, що не змогла забезпечити пристойне життя навіть своїй верхівці.
ХХ ст. яскраво продемонструвало повну історичну безперспективність імперії як економічно, адміністративно і політично неефективного державного устрою. Ліквідація Російської імперії, як архаїчного і небезпечного для світової спільноти явища, відповідає інтересам усього людства, в тому числі й російського народу. На її місці в межах російських етнічних територій рано чи пізно постане дійсно вільна Росія.
Могутнім важелем втягнення назад в імперію провінцій, що недавно звільнилися, є їх колоніальна економіка. В усіх імперіях центр будував господарство так, щоб максимально прив'язати поневолені народи до метрополії. В результаті всі колонії, що здобували незалежність, обов'язково переживали економічну кризу, зумовлену штучністю і непродуктивністю імперських економічних "связей-привязей".
Визволений від імперського гноблення народ повинен негайно реформувати своє господарство й будувати власний ринок на засадах економічної вигоди. Якщо реформи затягуються, криза штовхає колишню колонію назад в обійми імперії, як сталося з Білоруссю. Однак це не вихід з кризового стану, оскільки імперія, попри її небезпечність для оточення, приречена на швидку загибель як неефективна державна система. В сучасному цивілізованому світі вона виглядає недоречно, як динозавр у міському сквері.
Прихильникам відновлення "єдиної і неділимої" у будь-якій формі треба збагнути, що справа ця безперспективна, бо часи імперій минули. Радянський Союз розвалився, бо згнили його економічна, адміністративна та політична системи, "разорванные связи" були не "связями", а прив'язями поневолених провінцій до імперського центру, і вони не розірвалися, а згнили. Немає вже того чудодійного клею, роль якого у 1917 р. виконав більшовизм, з'єднавши уламки царської імперії в більшовицьку імперію зла. Ринкова економіка на той час ще не продемонструвала повною мірою своєї ефективності й безальтернативності, а більшовицька облуда ще не була дискредитована в очах людства.
У наш час російський імперіалізм не висунув достатньо ефективної "всеперемагаючої" ідеології, що одурманила і мобілізувала б маси на відродження імперії у новій формі, як це геніально зробив Ленін сто років тому. Експлуатація ж старої царської ідеї "єдиної та неділимої" навряд чи надихне "молодших братів" повернутися знову до тюрми народів. Вона є нічим іншим, як наливанням нового вина у старі міхи. Отже, трансформації російської імперії у національну державу в межах російських етнічних територій немає історичної альтернативи. Тільки так визволиться останній в'язень тюрми народів -- російський народ.
Перемога національного принципу державобудівництва відповідає природі людства. Народ стає нацією, коли будує власну державу. За законами світового співтовариства кожен народ має право на власну державу. Лише вона може гарантувати його від зникнення з арени історії у сучасному складному світі.
Етнічна приналежність -- це одна з визначальних рис сучасної розумної людини -- Homo sapiens, що відрізняє її від пращурів -- неандертальців. Пітекантропи, неандертальці, тварини  не є носіями етнічних ознак, а кожна нормальна людина належить до певного народу. Інша справа, що дехто цього не усвідомлює або з якихось політичних міркувань заявляє, що є людиною планети або космополітом. Але етнічну приналежність навіть космополіта неважко визначити, якщо він щиро відповість на кілька запитань. Достатньо спитати, якою мовою він говорить вдома зі своїми дітьми та друзями, яких діячів культури знає і любить, з історією якого народу пов'язує себе тощо. Не можна згадати жодного видатного культурного діяча, який би не усвідомлював себе представником якогось народу. Шекспір -- англієць, Ейнштейн -- єврей, Некрасов -- росіянин, Шевченко -- українець і т. ін.
Незважаючи на те, що всі люди належать до якогось етносу, визначити національність не завжди просто. І визначальну роль тут відіграє не запис у паспорті, а самоусвідомлення людини. До якої національності віднести русифікованих українців чи американізованих китайців? Усе залежить від того, елементи культури якого народу переважають у свідомості  конкретної особи. А взагалі слід пам'ятати, що люди (особливо діти та особи з несформованим культурним та духовним світом) можуть змінити свою національність відповідно до етнічного оточення.
І ще одне. Немає поганих народів. Є погані люди, що проголошують вищість своєї нації над іншими, відбирають у сусідів батьківщину і на цьому людоненависницькому грунті будують імперії.
А чи не є імперією Україна, яка утримує окремі регіони, що істотно відрізняються один від одного? Ні, Україна не імперія. Адже ці регіони не є країнами окремих народів, а частинами українських етнічних територій. Тому спроба їх відокремлення -- це не визвольна боротьба поневоленого народу, а типовий сепаратизм. Він не має історичної перспективи і різко засуджується світовим співтовариством. Міжнародні закони не визнають незалежність регіону, що відокремився від єдиної етнічної території якоїсь нації. Народи світу не хочуть створювати прецедентів для сепаратистських рухів і розчленування власних держав. Крім того, перегляд державних кордонів загрожує людству новою світовою війною.
Усім імперіям завжди загрожувала так звана феодалізація регіонів. Зберігши спадкову владу, місцева аристократія зміцнювалась і очолювала національно-визвольну боротьбу поневоленого імперією народу. Тому метрополія намагалась замінити спадкову регіональну знать чиновництвом, яке призначалося центром. Так було в Російській, Китайській, Османській імперіях. Однак це не рятувало становища, оскільки відцентрові тенденції на місцях посилювалися під час періодичних криз в імперіях. Адже чиновництво швидко виробляло власну, тіньову систему циркулювання цінностей, яка не залежала від центру. Яскраві приклади цього маємо в недавній радянській історії.
Користуючись тимчасовою слабкістю української держави, колишнє імперське чиновництво намагається зберегти і максимально закріпити свою владу на місцях. Слід пам'ятати, що бюрократія як єдина привілейована верства зацікавлена у збереженні імперії. Тому сучасна феодалізація України, відома під назвою її федералізації, насамперед має за мету ослабити Україну й затягти до оновленої імперії. Соціологічні дані свідчать, що прихильники федералізації України, як правило, виступають за відновлення "єдиної та неділимої" у тій чи іншій формі. Недаремно Москва, різко виступаючи проти децентралізації Росії, відверто підтримує сепаратистські тенденції в Україні та в інших колишніх своїх колоніях.
ХХ століття дає численні приклади приреченості та історичної безперспективності імперського державного устрою.
Уявімо собі долю Німеччини у випадку її перемоги у другій світовій війні. Вся Європа від Атлантики до Уралу перетворилася б у гігантську імперію "Третій Рейх". Німці зазнали б величезних моральних збитків, змушені виконувати роль наглядачів у гігантському концентраційному таборі поневолених народів. Така імперія була б нежиттєздатною через засновану на примусовій праці непродуктивну і мілітаризовану економіку, неефективне, забюрократизоване державне управління та внутрішню нестабільність, зумовлену національно-визвольними змаганнями підкорених народів.
Поразка у Другій світовій війні звузила кордони Німеччини до її національних територій, що дало змогу побудувати продуктивну ринкову економіку, мінімально забюрократизований державний апарат, досягнути внутрішньої стабільності. Сталося, так зване, німецьке диво. Приблизно те ж саме відбулося в Японії. Японське диво -- це прямий наслідок її відмови від імперських амбіцій і побудови національної держави, кордони якої в основному співпадають з японськими етнічними землями.
Висновок очевидний: російське економічне диво можливе лише за відмови Росії від імперських амбіцій і побудови національної держави в межах дійсно російських етнічних територій. Однак після Другої світової війни Російська імперія, на відміну від Німеччини та Японії, пішла не інтенсивним національним, а екстенсивним, імперським шляхом розвитку.
Після перемоги над фашистами Радянський Союз залишився імперією і на власному прикладі продемонстрував світові історичну безперспективність цього типу держав. Три головні вади будь-якого імперського устрою (непродуктивна економіка, неефективне управління та національно-визвольна боротьба) за 50 післявоєнних років зруйнували зсередини найбільшу імперію світу.
Час імперій минув. На наших очах руйнуються Останні світові імперії руйнуються на наших очах. Навіть багата Англія втрачає рештки своїх колоній. Ірландці Ольстеру, шотландці, валійці все наполегливіше заявляють про свою національну незалежність від Лондона. Результати останнього референдуму в Шотландії та Уелсі, на яких шотландці і валійці висловились за створення власних парламентів, є переконливим доказом сказаного. Більше того, це своєрідний “дзвоник” Російській федерації, що фактично є уламком Російської імперії. Надто строкатий національний склад та слабкий економічний зв’язок її окремих регіонів робить перспективу її подальшого територіального розпаду досить реальною.
Національні держави виявились більш стабільними, економічно ефективними і менш небезпечними для сусідів порівняно з імперіями. Отже, будівництву окремих національних держав на руїнах імперії немає історичної альтернативи. В цьому гарантії незалежності України.

З М І С Т

Передмова.
1. Про українську націю та національну ідею.
2. Україна між Сходом і Заходом.
3. Трипільці: хто вони.
4. Від склавинів до першої української держави.
5. Проблема давньоруської народності.
6. Етнічні процеси в Київській Русі та походження  білорусів та росіян
7. Київська Русь - праукраїнська держава.
8. Україна і Російська імперія.
9. Загибель імперії..
10.Східна Європа серед світових цивілізацій.

    Післямова
    Література
    Додаток. Як нищили українську націю.

До розділу "Просвіта"