З берегів Тетерева – у вічність
Джерело:"Вільне слово"
На долю українського народу, віками гнобленого і плюндрованого, випав особливо тернистий шлях. Чи не тому в його героїчній історії так багато яскравих індивідуальностей, котрі свідомо обрали свій шлях на Голгофу заради торжества справедливості, поклали на олтар жертовності рідній Україні найдорожче – своє життя. Серед таких неординарних особистостей Олег Ольжич.
На жаль, сучасне українське суспільство мало знає про особу і життя поета, хіба що окремі фахівці. Зараз йде багато розмов про «мовне питання» в Україні. Скільки має бути державних мов? Яка мусить домінувати або, навпаки, залишатися в тіні?
Але, саме, через пізнання творчості великих письменників і поетів ми виховаємо в собі і у тих, що оточують нас любов і пошану до української мови, яка, незважаючи, на всі перешкоди і до цього дня залишається національною мовою українців всього світу.
Сьогодні ім’я Ольжича стало насправді легендарним: вчений-археолог, поет, політичний діяч – усі ці грані таланту переплелися гармонійно в одній людині.
Побачив світ Олег у родині житомирянки Віри Свадковської, на той час – студентки Бестужівських курсів у Петербурзі, і поета, що подавав великі надії, – студента Харківського ветеринарного інституту Олександра Кандиби, який згодом увійде в літературу під ім’ям Олександра Олеся.
Олександр Іванович до нестями любив сина, ніжно називав його Лелекою, присвячував йому вірші, проте бачив його не часто, заклопотаний пошуками роботи. Віра, залишивши сина на руки матері, виїхала до Петербурга, щоб продовжити навчання. Весь цей час маленький Олег виховувався у бабусі і дідуся.
Перебування Кандиб у Житомирі закінчилося у серпні 1909 року, коли вони виїхали до Києва, де батько нарешті влаштувався на роботу за професією. Зі спогадів батьків відомо, що з трьох років Олег почав читати, а маючи п’ять літ, написав п’єсу з козацьких часів на три дії.
Бурхливі події 1917 року перевернули мирне усталене життя. Ніжний лірик Олександр Олесь був втягнутий революційним вихором у політичне життя. Невдовзі йому запропонували посаду культурного аташе УНР у Будапешті. Ще через певний час виїхала за кордон і Віра з сином. Оселилися вони у Чехословаччині, де знайшли притулок багато учасників визвольних змагань за незалежність України.
В емігрантському середовищі Олега Ольжича захоплює українська національна ідея. У 1929 році він вступає до організації Українських Націоналістів й одразу стає її провідним діячем. Організовує культурну референтуру ОУН, яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об’єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва.
Успішно завершивши престижний Карловий університет у Празі, де студіює археологію, О. Ольжич захищає докторську дисертацію.
Молодого вченого запрошують читати лекції до Гарвардського університету в США. Дбаючи про організацію українського наукового життя за кордоном, О. Ольжич разом з іншими науковцями засновує там Український науковий інститут Америки. Водночас з’являються дві поетичні збірки О. Ольжича: «Рінь» (1935) і «Вежі» (1940), які засвідчили про його непересічний талант.
Як поет і публіцист О. Ольжич пропагував цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній зі статей він писав: «Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів».
На його переконання, за словом завжди має йти діло. Саме тому з початком радянсько-німецької війни Олег Ольжич у складі похідних груп ОУН вирушає в Україну, де береться за організацію підпілля. На нього покладалося завдання розбудувати українське життя в умовах окупації. Протягом липня-вересня 1941 року доля закидає О. Ольжича в Житомир. Тут під його керівництвом створюється редакція газети «Українське слово», очолювана Іваном Рогачем. Перегляд колишніх планів міських забудов, бесіди зі старожилами дозволили встановити адресу Олега Ольжича в Житомирі. Він мешкав у будинку на Лермонтовській вулиці, 13. Тут же містилася й редакція «Українського слова».
У середині вересня 1941 року О. Ольжич із побратимами переїздить до Києва (хоча ще до початку жовтня газета продовжувала друкуватися в Житомирі). Після цього Олег Ольжич більше ніколи не бачив міста свого дитинства. З берегів Тетерева він пішов у вічність.
Великий патріот України загинув у застінках гестапо 10 червня 1944 року.
Як заповіт для нащадків звучать рядки поета сьогодні:
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Ідеям ОУН він не зрадив до кінця своїх днів.
Будинок, де народився Олег Ольжич, як і багато інших меморіальних будинків у Житомирі, декілька років тому знесли. Будинок, у якому мешкав О. Ольжич у липні-вересні 1941 року на Лермонтівській, перебуває в жалюгідному стані.
Через три роки на нас чекає столітній ювілей нашого видатного земляка. Хочеться всіх нас запитати: з чим ідемо до ювілею і як збираємося увічнити пам’ять Великого українця на його батьківщині?
